Василий КРАВЕЦ: «Победа – еще не повод для праздника»

13 июня 2016 admin 0 Comments

Защитник «Карпат» — о старте своей карьеры

Здорове харчування, спорт та режим сну і відпочинку – цього бажає кожна мама для свого чада. Зазвичай дітям більше до смаку сидіти за комп’ютером, дивитися мультики до ночі та їсти жменями цукерки. Це давня проблема батьків, боротися з якою дуже складно. Та якщо у дитини з’явиться захоплення, заради якого доведеться підтримувати здоровий спосіб життя, то мамі з татом не треба примушувати її силою чи умовляннями. Якщо водночас підтримувати дитя й допомагати йому долати труднощі, то можна виростити справжнього чемпіона. Щоб надихнути всіх батьків і дітей, «Уікенд» ділиться історією одного переможця.

Захисник команди, яка виграла Кубок Націй Данон у 2012-му, учасник юнацької збірної України, один із найкращих футболістів юніорської команди «Карпат» – це далеко не всі досягнення 18-річного спортсмена Василя Кравця. Незламний дух допомагає йому втілювати свою дитячу мрію. Пані Лілія, мама хлопця й експерт з виховання футболістів, розповіла нам, чим дитинство спортсменів відрізняється від дитинства їхніх ровесників.

– Син мріяв стати футболістом із чотирьох років. Ми жили біля стадіону, і він часто грав із татом у м’яча, мабуть, це його й надихнуло. Коли Василю було років сім, у школі оголосили набір на футбол. Тренер побачив, що син здібний, і його взяли. Спочатку заняття були не надто важкі – шість днів на тиждень по одній годині. Василь встигав і телевізор дивитись, і за комп’ютером посидіти, харчувався як звичайно. Потім почав потроху змінюватися раціон, ми відмовитися від шкідливої їжі: різних сухариків і солодкої газованої води. Тренування поступово збільшувались і ставали складнішими, у нас почалися проблеми зі школою. Суміщати спорт і навчання з кожним роком було все важче. Через матчі Василь часто пропускав уроки, а на поступки йому не йшли. Я всіма силами старалася допомогти сину, інколи писала за нього в зошиті. Але навчальний заклад все ж довелось змінити. В одинадцятому класі він пішов у нову школу, там до спортсменів ставилися із розумінням.

Після одинадцятого класу його взяли в юніорську команду «Карпат», але до того він із хлопцями також займав перші місця й серйозно тренувався. У 2012 році вони виграли фінал Кубку Націй Данон в Україні та поїхали в Африку на міжнародний чемпіонат.

Василю потрібно завжди тримати себе в формі. Він дотримується режиму – встає в сім-вісім ранку, а лягає в одинадцять, щодня у нього важкі тренування. Звичайно, це йому нелегко давалось, та він у мене боєць. Вільного часу навіть на сім’ю та друзів не вистачає, не те що на комп’ютер чи телевізор. Я прошу його хоч фотографії висилати, бо через роз’їзди вдома він буває рідко. Василь звик до такого графіку, рішуче йде вперед, здійснюючи свою дитячу мрію.

Син сильно переживає, коли в нього щось не виходить. Тренер говорив йому, що потрібно переборювати себе. З Василем Івановичем Леськівим нам дуже пощастило. Він тренував Василя до 11 класу, але зараз вони також підтримують дружні взаємини. Мій син завжди після матчу телефонує наставнику, щоб дізнатися його думку про гру й допущені помилки. Він навчив хлопців не падати духом після поразок.

Деякий час Василь ще й боксом займався, як хобі. Я не була проти – якщо він має сили та енергію, то нехай спробує. У минулому я була гімнасткою, але довелося лишити спорт. Та сину я завжди говорила, що цього робити не можна, треба йти до кінця. Ми ходимо на кожен матч Василя у Львові. Перед грою я бажаю сину перемоги й даю напутнє слово, говорю, щоб слухався тренера та старших футболістів. Хоча він і сам це знає.

За роки занять футболом Василь змінився, він став більш серйозним, хоча, можливо, він просто подорослішав. Всі його плани на майбутнє пов’язані зі спортом. Як кожен футболіст, він хоче потрапити в Лігу чемпіонів. Завдяки футболу син побачив інші країни. Він народився спортсменом і все інше не для нього, ми з чоловіком це прийняли і в усьому його підтримуємо.

Пізніше нам вдалося поспілкуватися і із самим Василем. Він розповів нам про свій непростий шлях до перемог.

– Коли я в дитинстві почав займатися футболом, то до тренувань звик відразу. Та коли став професійно грати, то спочатку було важко, особливо дотримуватися строгої дієти й розпорядку дня. Зараз, якщо мені хочеться з’їсти щось заборонене, то я просто п’ю воду. Складніше за все, коли тренер змінюється, і з’являються нові вимоги, до яких доводиться пристосовуватися.

У восьмому класі я отримав травму. Після одужання повернувся в команду, але багато пропустив і тренування давалися мені дуже тяжко. Я сказав тренеру, що ще не одужав, хоча це була неправда, закинув футбол і сидів вдома. Тоді Василь Іванович поставив мене перед вибором: або я йду на тренування, або лишаю спорт. Я переборов себе і повернувся. Наша команда грала й перемагала на різних турнірах. Одного дня тренер повідомив нам, що будемо брати участь у Кубку Націй Данон. Ми змогли подолати всіх суперників, хоча це було непросто, виграли Кубок України, а потім нам пощастило поїхати на міжнародний турнір. Ніхто з нас не вірив у це, поки тренер не приніс білети в Йоганнесбург (Південно-Африканська Республіка). Ми деякий час жили там і тренувались, нам дуже сподобалася поїздка, але виграти не судилось. Наша команда дійшла до півфіналу і зайняла четверте місце. Ми хотіли кращого результату, тому засмутились, але тренер сказав, що ми й так добре себе показали, вигравши Кубок Націй Данон в Україні. Після поразок Василь Іванович завжди говорив нам, що всі фінали в нас ще попереду. Дійсно, наша команда вигравала й золоті медалі, і срібні, та перемогу ми ніколи не святкуємо. Це – наш труд, а не свято. Ми лише вітаємо один одного й роз’їжджаємось по домівках.

Мої батьки допомагають у всьому, підтримують навіть у дрібницях. Якщо я на дієті, то вони її дотримуються разом зі мною. Мама не купує й не готує тієї їжі, яку мені не можна, щоб не спокушати. Наша родина живе просто. Я б хотів, щоб мама з татом могли не працювати, а жити за мої кошти, щоб змогли собі більше дозволити, щоб вони побачили світ. Моя заповітна мрія – грати в основному складі лондонського «Арсенала». Я хочу, щоб батьки завжди могли пишатися мною.