Микола Павлов: футбол і голуби

3 февраля 2017 admin 0 Comments

Sport Arena пригадує найяскравіші сторінки біографії заслуженого тренера України Миколи Павлова.

Сьогодні Микола Петрович Павлов оголосив про завершення тренерської кар’єри. «Час дати дорогу молодим», – сказав фахівець, який є єдиним в історії українського футболу повним лауреатом клубного гонору (золота, срібна та бронзова медалі, а також Кубок України). Це важкі й дуже відповідальні для кожного затребуваного тренера слова – а Павлов працював майже у всіх провідних клубах нашого чемпіонату, а в яких не працював – то мав звідти запрошення.

Символічно, що тренер з повним списком досягнень очолює нині Всеукраїнське об’єднання футбольних тренерів. Тобто магістр тренерського цеху взяв на себе місію підтримки й розвитку більш молодих, початкуючих колег. Які нагороди та трофеї зберігаються у домашньому музеї Миколи Петровича? З чим входить він в історію українського футболу? Розбираємося й конкретизуємо.

Гравець з думками тренера

Киянин Коля Павлов народився 20 червня 1954 року. Зростав у мікрорайоні під назвою Червоний хутір – це лівий берег, тодішня робітнича околиця. Зважаючи на те, що до динамівської дитячо-юнацької футбольної школи йому було година їзди в один бік, він пішов у набагато скромнішу, але також горду і зі своїми чеснотами, ДЮСШ Схід. Під керівництвом тренера Віталія Баранова Павлов займався з 13 років і до завершення школи. Уже пізніше, років через півтора після початку спільної роботи, дізнався, що його перший тренер – інвалід, який однією ногою спирається на протез. Віталій Володимирович, навіть маючи таку фізичну ваду, міг сам показати підопічним якийсь фінт чи прийом м’яча. Ось факт, який підтверджує риси характеру Миколи Павлова – вже ставши знаменитим тренером, він не забув свого першого наставника і нині проводить на базі рідного ДЮСШ турнір пам’яті Віталія Баранова.

У 17 років учень ювелірного училища Павлов отримав несподіване запрошення – добре проявивши себе у складі республіканської збірної спортивного товариства Трудові резерви, він потрапив у поле зору друголігової команди Спартак (Брест). Для вчорашнього школяра це був прорив – команда майстрів! За кілька років, погравши також у армійській команді Мінська, Коля отримав запрошення уже в команди вищої ліги. Кликали у мінське Динамо, але він обрав куйбишевські Крила Рад. Мовляв, якщо не заграю у Мінську, вся Білорусь знатиме про мій провал. А у Самарі нічого не тиснутиме. І справді: молодий дебютант швидко став основним. Граючи то правого хава, то опорника, то правого захисника, постійно був у тренерських планах Кірша та Гулевського. Перший гол, що символічно, записав на свій рахунок у матчі проти Дніпра.

На жаль, куйбишевський етап завершився неприємною історією – кілька гравців Крил Рад у ресторані побилися з переодягненими міліціонерами. Був серед них і Павлов, який, на правах футболіста основної команди, розбороняв честолюбних дублерів. У підсумку – хлопцям дали реальні строки в’язниці та «хімію», а Миколу довічно дискваліфікували. У 25 років. Кінець футбольного життя?

Ні. Згадали про Колю у мінському Динамо. Головний тренер команди «ЕВМ» Малофеєв пам’ятав Павлова ще по Бресту, тому боротися за його реабілітацію почав всерйоз. Навіть всесильний перший секретар ЦК компартії Білорусі Машеров був підключений до справи спасіння футболіста. І втручання видних людей БРСР врятувало Миколу для футболу. Він став основним у головній команді Білорусі, причому Малофеєв знайшов для нього нову позицію – центрального захисника. Гравець основи Павлов був у планах тренерів і на сезон 1982 року, але через хворобу дружини Микола попросився в Україну, де м’якший клімат. І треба ж – у тому році мінське Динамо стало чемпіоном, а Чорноморець, куди перейшов наш герой, навіть з Єлінскасом, Роменським, Плоскиною, Фінком, Шарієм та Бєлановим у складі опинився в серединці турнірної таблиці. Це був ще тільки тренерський почин Віктора Прокопенка та Семена Альтмана…

Але доля все ж віддала Павлову за працелюбність – покинувши Чорноморець, він дав згоду Володимиру Ємцю та Геннадію Жиздику, які давно кликали його в Дніпро. І треба ж – відразу виграв золоті медалі чемпіонату СРСР з цією командою, в низці матчів виводячи її на поле у якості капітана. У свої 30 років він був на піку футбольної слави, однак товариський матч зі збірною ФРН обірвав кар’єру Павлова. Німці сприймали зустріч із радянською збірною як не рядову – і в одному із зіткнень іменитий Руді Феллер зі всього маху навалився на ногу захиснику збірної СРСР, завдавши йому тяжкої травми. Павлов, а це був саме він, покинув поле вже хвилині на 20-й. Довго лікувався, але під ніж не лягав – був шанс поїхати на Олімпіаду в Лос-Анджелес. І треба ж – радянська делегація з політичних міркувань відмовилася від поїздки на Ігри, а здоров’я гравця погіршилося й довелося замість однієї операції робити аж чотири.

На цьому гравець Микола Павлов закінчився. Почався тренер Микола Петрович Павлов – і пригоди його були не менш захоплюючими.

Вища школа тренерів

Павлова у Дніпрі настільки цінували, що коли він повісив бутси на цвях, дали позачергову машину «Волгу» й запропонували на вибір два варіанти – або йдеш у дніпродзержинський Металург, який нині у складній ситуації в Другій лізі й потребує нового тренера, або чекаєш півроку й вступаєш до Вищої школи тренерів. Микола Петрович тягнувся до знань – тому обрав другий варіант. У московському спортивному закладі Павлов отримав «вищу футбольну освіту». Слухав лекції Тарасова, Колоскова, Асаулова. Навчався на одному курсі з Якубиком і Байдачним.

Повернувшись, очолив нікопольський Колос. Славна сільська команда переживала тяжкі часи – її опікуни йшли на пенсію, а після резонансного газетного фейлетону фінансові справи першолігового клубу перевіряли в ОБХСС. Не маючи змоги збадьорити колектив, який пікірував до другої ліги, Павлов ще й зіткнувся з прикрими залаштунками футболу. Залишав посаду з розчаруванням – та ще й старі травми давалися взнаки, тож вимушений був знову лягти на операцію.

Далі – новий виклик: сімферопольська Таврія. Смигунов, Волков, Гайдаш, Білошапка, Турчиненко, Шейхаметов, Гуйганов, Вишняускас, Шевченко – тут були зібрані імениті футболісти півострова, більшість з яких уже за два роки святкуватиме перемогу в прем’єрному чемпіонаті України. А ще – молоді Максимов, Євтушок, Свистунов, О.Кунденок – з молоддю Павлов умів і любив працювати вже тоді. Сімферопольська команда непогано йшла у Першій союзній лізі, але Микола Петрович покинув її й пішов в нікуди. Не стерпівши невиконання зобов’язань керівництвом перед футболістами, він вважав за краще 8 місяців пробути без роботи.

Ще один тренерський віраж Павлова – робота в херсонському Кристалі. Одноклубник по мінському Динамо та однокурсник по ВШТ Анатолій Байдачний кликав його й говорив: «Ми будемо, як Лобановський і Базилевич». І справді: 5-е місце в першості УРСР та «Рубіновий кубок» найрезультативнішій команді показали, що тандем молодих тренерів мав великі задумки. І колектив був цікавим: Гайдаржи, Гамула, Жосан, брати Валенки, Дюльдін, Вад.Каратаєв, Тупчієнко, В.Панчик, той же Максимов. Але фінансів для вищих завдань вже не було.

«Дитсадок» програє за регламентом

Після «бойового хрещення» у Нікополі, Сімферополі та Херсоні капітан «золотого» Дніпра отримав запрошення у цей клуб вже у новій якості – Євген Кучеревський кликав Павлова до себе у тренерський штаб. Невдовзі Мефодійович поїхав тренувати у Туніс, а головним залишився вже Петрович. Робота була цікава, але важка: низка талановитих вихованців славної школи Дніпра-75 підростала й обіцяла неабиякі перспективи, але конверсія обезкровила «Южмаш», тож кошти на збори та зарплату інколи доводилося шукати по знайомих бізнесменах.

Павлов проявив себе тренером-новатором: у нього був свій тренерський благодійний фонд, він залучав бізнес для фінансування дубля, для якого просто-таки не вистачало елементарних речей. А коли клуб отримав кілька іномарок, тренерський штаб не «захом’ячив» їх для себе, а надав за пільговою ціною кільком заслуженим ветеранам. Словом, людяне ставлення надихало колектив, і Дніпро поступово став грізною силою – як у найкращі золоті роки. Досить сказати, що дніпрян було так багато у збірній, що їхнього наставника навіть включили у тренерський штаб національної збірної. Павлов працював з Базилевичем, Мунтяном і Сабо, а у двох заходах (раніше – з Ткаченком у Білорусі, пізніше – самотужки в Кореї) виконував обов’язки й головного тренера.

У чемпіонаті незалежної України Павлов стартував яскраво – «бронза» і «срібло» у перших же двох сезонах. Дніпро на рівних боролося з Динамо і навіть обігрувало киян на своєму полі. Молода команда, яку називали «дитсадком», навіть за старим регламентом мала б ставати чемпіоном, однак швидко прийняті нові положення дали перше незалежне чемпіонство динамівцям. Однак проект не дійшов до логічного завершення – сяюче Дніпро початку 90-х просто розтягнули на «запчастини».

За Михайленком полювали московські клуби, пропонуючи заодно російське громадянство. Німецький Айнтрахт готовий був посилати за Дмитром літак. Інших перехоплювали клуби, які могли запропонувати хоча б стабільну зарплату – у тодішнього Дніпра були скромні фінанси й без підтримки бізнесменів-друзів Павлова навіть маленькі кошти гравцям було б важко виплатити. У підсумку спершу Михайленко перейшов у столичний суперклуб, а потім Динамо перехопило ще й Беженара, Максимова, Похлєбаєва та Коновалова. А казали, що й Скрипника з Полуніним вони не проти були захопити…

У клубі мрії – ненадовго

Дніпрянська футбольна спільнота була шокована. Дійшло до того, що киянина Павлова навіть пропонували дискваліфікувати – мовляв, «таланти не вберіг!» Але замість цього саме київське Динамо запросило Миколу Петровича – головним тренером стати він не погодився, але начальником команди став. І працював у тандемі з Йожефом Сабо. У якості «в.о.» привів Динамо до чемпіонства – на той час і понині Павлов є єдиним тренером, якому вдалося заволодіти всіма трьома медалями вищої ліги нашого футболу.

Однак історія з клубом мрії завершилася погано – атмосфера у Динамо була не найкраща, всі чекали Лобановського, а сам Павлов тяжів саме до тренерської, а не функціонерської роботи. Він покинув супер-клуб і знову пішов в нікуди. Але залишив яскравий слід – його поважають динамівці покоління 90-х, а навіть сам великий і жахливий Леоненко сказав, що Павлов – один із всього двох тренерів у його біографії, з якими він не сварився (досягнення ж!).

Покинути клуб, про який мріяв з дитинства – велике випробування. Павлов від нього «відходив» довго. Попрацював знову в Таврії, а потім прийняв маріупольський Металург, який екстремально дебютував у Вищій лізі. Річ у тім, що попередник Миколи Петровича Погребняк після одного з матчів з товаришами побив суддів. Було гучне розслідування, відставка – і тяжке турнірне положення Металурга, який дехто пропонував навіть дискваліфікувати як клуб…

Павлов провів оперативну селекцію й поступово вивів Металург у провідні клуби. Якось маріупольці навіть вийшли у Кубок УЄФА, і приморське місто на новозбудованому стадіоні приймало Бананц і Аустрію. Все йшло добре: мер міста і господар комбінату Ілліча Бойко підтримували Павлова. Для клубу збудували сучасну базу з манежем та чудовими полями. Але якось, здається, у Харкові тренер не витримав і сказав фразу-мем про арбітра. Це коштувало йому тривалої дискваліфікації – зате зміг Микола Петрович вперше за довгий час приділити увагу родині.

І кубок на додачу

Після семи з половиною років у Маріуполі Павлов з великими труднощами шукав «свій» клуб. В алчевській Сталі бачив перспективи, але не спрацювався з керівництвом. Отримав навіть пропозицію з київського Арсеналу й національної збірної однієї з африканських країн, але чекав саме свого варіанту. І дочекався.

Жеваго та Бабаєв покликали у Ворсклу – і це, без перебільшення, був великий успіх тренера Павлова. Поступово із досить скромними гравцями він створив справжній Колектив з великої букви. І в фіналі Кубка України 2009 року Ворскла обіграла Шахтар, який щойно став володарем Кубка УЄФА. Той гол Сачка зробив Павлова найщасливішим тренером України – і вписав його в історію, адже, знову ж таки, тренерів із трьома різними медалями, повішеними на кубок, у нас раніше не було (і нема тепер).

Здавалося, чого іще хотіти? Але все той же маріупольський клуб захотів повернути Петровича, а з ним – і перемоги. Павлов відгукнувся на пропозицію Іллічівця, чим була абсолютно шокована Ворскла. Хто знає, чого досягнула б молода маріупольська команда – але бойові дії на Донбасі унеможливили на той час нормальну роботу. «Добили» Павловський Іллічівець функціонери, заборонивши йому проводити домашні матчі у Маріуполі. Довівши до кінця «гостьовий» сезон, Микола Петрович пішов на тренерську відпустку. Яка сьогодні обернулася тренерською пенсією.

Він пішов, але обіцяв лишитися

Але чи може така дієва людина бути без футболу? Ні, не може. Відхиливши низку пропозицій (від деяких з них у інших тренерів голова б запаморочилася), Павлов очолив Всеукраїнське об’єднання футбольних тренерів. Створена вперше в Україні спілка взяла на себе складну місію захисту інтересів вітчизняних фахівців. Судячи з того ентузіазму, з яким Микола Петрович взявся за цю справу, вона йому до душі. А ще ж хоче допомогти лівобережжю Києва, розвинувши місцевий футбол – сам вийшов звідси, знає, як потребує цей регіон власної команди.

В історію українського футболу Микола Петрович Павлов увійшов, а не «вляпався». Список його титулів вражає, а ще більше вражає перелік зірок, які або починали свої виступи під керівництвом цього тренера, або при ньому досягли прогресу, переломного моменту, дебюту в збірній чи єврокубках. «Хрещеним» у футболі його можуть називати зірки кількох поколінь. Вдома у Миколи Петровича висить колекція футболок його підопічних – там можна побачити заледве не всі гучні імена нашого футболу 90-х і 2000-х.

«Батько-будівельник вчив мене: «Синку, завжди тримайся тих людей, які будують, а не руйнують!» – розповідав якось Микола Петрович. І сам він теж був будівничим – і будував не лише футбольні команди. Скрізь, де тренував Павлов, він залишив по собі голуб’ятні. Пристрасть до розведення цих благородних птахів він підхопив ще в юності, а відродив вже ставши тренером. І в Маріуполі, і в Полтаві, і в рідному Києві воркочуть голуби – неначе обереги Павловських команд.

«Коли сниться голуб, це до перемоги…»