Стеценко: «На фіналі Кубка АФК було більше фанів, ніж міг вмістити стадіон»
5 января 2018 admin 0 Comments
99
В избранное
05 января 2018, 12:13
Стеценко: «На фіналі Кубка АФК було більше фанів, ніж міг вмістити стадіон»
Артур Валерко
Стеценко: «На фіналі Кубка АФК було більше фанів, ніж міг вмістити стадіон»
Стеценко: «На фіналі Кубка АФК було більше фанів, ніж міг вмістити стадіон»
https://i.sportarena.com/2018/01/1437.jpg
Олександр Стеценко розповів про дебютний сезон у таджицькому Істіколі: вихід в фінал континентального кубку Азії, чемпіонство в країні та великі плани на наступний рік.
…
- Vkontakte
- Google Plus
Олександр Стеценко розповів про дебютний сезон у таджицькому Істіколі: вихід в фінал континентального кубку Азії, чемпіонство в країні та великі плани на наступний рік.
В Україні 27-річний універсал Олександр Стеценко встиг пограти за дублі Динамо, Металіста та Арсеналу, пробував сили у Севастополі, який набирав хід і піднімався на найвищий рівень, а також виступав за низку першолігових клубів – Десну, МФК Миколаїв, ФК Полтава, Авангард, ПФК Суми.
Ще навесні він допомагав сумчанам зберігати першолігову прописку, але влітку зробив радикальний поворот у своїй кар’єрі. Стеценко став легіонером, підписав угоду із таджицьким грандом – Істіклолом, з яким проявив себе на континентальній арені Азії та зібрав срібні медалі Кубку АФК та золоті – місцевого чемпіонату.
Наш дзвінок застав Олександра під час відпустки. Ми поговорили про Таджикистан, Азію та той досвід, який Стеценко здобув за останніх півроку.
«Найперше запитання від таджиків про Україну: чи є війна?»
— Розпочнемо бесіду з того, як проходить відпустка?
— Знаходжусь в Україні. Радий побувати вдома після доволі напруженого сезону, адже з Істіклолом змагалися на трьох фронтах. Команда розпочинає підготовку до нового сезону вже 10 січня, до цього часу постараюся максимально відновити сили.
— Коли влітку ви йшли у цю команду, їхали в нову для себе країну, був якийсь страх перед невідомим?
— Ні, страху не було. Взимку туди приїхав наш захисник Артем Барановський. Він там був уже півроку, і ми з ним були на зв’язку, так що знав, куди їду, та які завдання стоять перед командою. Єдине хвилювання було лише по тому, що я їхав на перегляд.
Читайте також:
Барановский: «Истиклол ставит задачу выиграть кубок Азии»
— І як проходили оглядини?
— Збиралися в Ташкенті (Узбекистан). Там був міні-збір, котрий тривав всього неділю. За цей період відіграли три матчі, і після цього я підписав з клубом контракт.
— Перші враження – це переліт. Наскільки я знаю, він дуже тривалий і виснажливий?
— Так, прямого рейсу до Душанбе немає. Переліт до Алмати триває п’ять годин, а потім вже після пересадки – ще година.
— Як вас прийняла ця нова для тебе країна? Що дивного, порівняно з Україною, скажімо, у футбольному плані?
— Тренер, хоч сам і таджик, але я б сказав, що він європейський спеціаліст за менталітетом. Мухсін Мухамадієв – відома постать у футболі колишнього СРСР. Він і гравцем був гарним – виступав за Спартак, в Австрії, спробував Лігу чемпіонів, і довгий час працював у Рубіні. Всі тренування з м’ячем, все добре – в цьому плані ніяких проблем.
Країна також сподобалась: хороші люди, все влаштовує – нічого дивного. Може, в побуті є свої особливості – своя кухня, особливі традиції, жінки ходять трохи в іншому одязі, ніж у нас. Але ці культурні відмінності мені, як гостю країни, дуже подобалися і були цікавими.
— Ви відомі у Першій лізі України як винятковий універсал – без проблем зіграєте правого і центрального захисника, а за необхідності – й опорника. Головний тренер Істіклолу Мухсін Мухамадієв користався цими вашими уміннями?
— Грав я, в основному, правого захисника, але в двох матчах Кубка АФК з командою із Індії я грав центрального захисника – підстраховував Артема Барановського, якого вилучили на Філіппінах.
— Легіонерів Істіклол, зазвичай, бере суто під основу – тобто, вам була завжди довіра і місце в основі?
— Так, здебільшого, грав усі ігри по 90 хвилин. У цьому плані відчував довіру тренера, за що йому дуже вдячний.
— Познайомилися з гравцями команд-суперниць? Там багато легіонерів?
— Досить багато. У складі суперників із азійських кубків багато бразильців, балканців, африканців. В Узбекистані є й українці. А от у чемпіонаті Таджикистану є лише один наш земляк – воротар Анатолій Старущенко у клубі ЦСКА-Памір.
— Найбільш тісно спілкуєтеся із ним і Барановським?
— З Артемом постійно спілкуємося, звісно. Також у команді є сербський воротар Нікола Стошич та ганець Давид Мавутор – обидва давно уже тут, знають російську мову. Ще у нас був форвард – росіянин Дмітрій Барков. От у такій компанії найчастіше й проводили вільний час, коли випадала така можливість.
— Проживали на базі?
— Спершу – так, але потім клуб зняв квартиру у місті.
— Що в Таджикистані найчастіше запитують про Україну?
— Всі переживають, найперше запитання: чи є війна? Чи вдома у нас все гаразд? Вони самі пережили бойові дії, тому дуже співчутливі.
— Як проводять час таджицькі футболісти? Такі заходи, як похід в нічний клуб чи в ресторан, практикуються?
— Ні, все більш стримано. Тим більше, в команді більшість – сімейні. У них прийнято рано одружуватися, тому у хлопців 20-21 років уже часто по двійку дітей. Але колектив у нас досить дружний, збиралися інколи на плов, щоб разом посидіти. Бували у них на весіллі. Все дуже красиво! Правда, здивувало, що жінки та чоловіки окремо.
— Про хороший Таджикистан ми поговорили, а як щодо поганого? Що найбільш розчарувало під час цього відрядження?
— Напевно, нічого – я багато читав про країну перед тим, як сюди приїхати. Знав уже приблизно, який тут рівень футболу, яка специфіка й культурні особливості життя. Тому був готовий до того, що побачив. Що трішки розчарувало все-таки, так це рівень конкуренції та гри у місцевому чемпіонаті. Звісно, десь розумів, що тут не буде рівня нашої Прем’єр-ліги, але все ж сподівався, що буде, скажімо так, більше претендентів на чемпіонство, більше конкурентоздатних суперників. Не скажу, що чемпіонат Таджикистану зовсім слабкий, але багато команд погано комбінують, більше у грі переважає індивідуальна дія…
— …Водяться з м’ячем, як у ДЮСШ?
— Можна й так сказати. Словом, хотілося б, щоб було більше гри в пас. Більше конкуренції. Тоді й у континентальних турнірах успіхи були б більшими.
«У Таджикистані доводилося грати при +40°С»
— Європейським легіонерам у Таджикистані доводиться боротися не лише з суперниками, а й з кліматом.
— Так. Влітку у них часто +40, буває й +50. Я коли тільки прибув на перші збори в Ташкент, відразу це на собі відчув. Було +44, а я ще й не був добре готовий після тривалого перельоту…
Правда, тренери це взяли до уваги, коли приймали рішення щодо мого працевлаштування. А організатори стараються ставити матчі на вечірній матч, коли сонце на так смалить.
— А місцеві до цього просто звикли?
— Так. Щоправда, кілька моїх таджицьких одноклубників поїхали грати в Індонезію і пишуть мені по вайберу: «Спекотно тут». Думаю, якщо їм спекотно – то як же там тоді насправді?!
— У харчуванні, побуті доводилося відмовлятися від якихось звичок?
— Ні, абсолютно. В Душанбе нормальні супермаркети й аптеки, все, що треба, можна придбати. На ринку багато екзотики, але якщо задатися такою ціллю приготувати звичну страву – все, що треба знайдеш. Здивує хіба що запах спецій – тут базар почуєш за кілометр, та розмір кавунів та динь. У нас таких і не бачили.
— А що українського зустрічали в Таджикистані?
— Цукерки Roshen скрізь! На кожній полиці! А ще, коли у мене була температура, купував ліки – і в аптеці на наші натрапив.
— Що в Таджикистані аномально дороге?
— У них курс до долара – вісім до одного, як у нас у колишні часи. Тому для нас дорогуваті їхні ціни.
— Клуб опікується футболістами в побуті?
— Так, звісно. Ми збираємося на базу, автобус нас везе за місто на тренування. На виїзди – літаком, на ближні – автобусом (а дороги там хороші, тому швидко все).
— Як коротали час при перельотах?
— Усі книги перечитав, усі фільми передивився. Тим більше, літали гарними літаками авіаліній Еміратів, там все є.
— З місцевою естрадою познайомилися? Вона у них, наче пісні з індійського кіно…
— Чув, звичайно. Правда, я таджицькою мовою знаю лише кілька слів, тому особливо нічого не зрозумів. Але місцеві її дуже люблять, часто, їдучи в машині чи таксі, чуєш, як ці ритми лунають.
— Азійський арбітраж – штука специфічна?
— Бувають судді невисокої кваліфікації. Причому, не лише на внутрішній арені. От Артема Барановського були вилучили в Кубку АФК за відмашку, якої насправді не було. Пізніше ми на відео це бачили.
— Яка найбільша екзотика для європейського туриста у Таджикистані? Що везли додому? Напевно, тюбетейки?
— Ні, тюбетейки не віз (сміється). Такої вже екзотики там немає – це колишній Радянський Союз. Є деякі свої звичаї, але крім якихось горіхів чи приправ, нічого такого не везли.
— Загалом, країна справляє враження сучасної? Як у них із Інтернетом, телебаченням, трансляціями матчів?
— Трансляції матчів є. Транслюють і Першу лігу. По всій країні я не їздив, у нас матчі, в основному, проходили в Душанбе. Оцінюю по рівню столиці: вона дуже чиста, її прибирають день і ніч – гарне європейське місто. Зносяться старі будівлі и ведеться багато будівництва. Дороги ідеальні.
— Таджикистан ще двадцять років тому був у стані громадянської війни. Наскільки це відчувається? Можливо, є зруйновані будівлі?
— Зруйнованих будівель не бачив. Дійсно в дев’яності там була війна, і до цього населення більше притримувалася традицій в релігійному плані. На прикладі тих же жінок, які ходили в національних обрядах. Зараз, після цієї війни населення розділилось: зустрічаються і європейські образи – тобто, як і у нас, так і національні. Після війни населення почало розвиватися в європейському напрямку. Президент країни незмінний більше 20 років, так що він, скажемо так, навів порядок. Дороги в Душанбе ідеальні, чистота й порядок.
— Відчувається, що це все-таки ісламське місто, в плані футболу? Наприклад, знаю від багатьох хлопців, що в ісламських країнах навіть тренування перериваються, коли треба помолитися. І буває, що під час Рамадану команда теж грає гірше, тому що піст.
— На піст я не потрапив, та й переривання матчів у нас також не було. Перед грою деякі хлопці, дійсно, читали собі в куточку молитви. Не всі, а це у них по бажанню. Єдине, що кожної п’ятниці, зранку всі чоловіки ідуть до мечеті. Також, у кого час є, у кого нема, але по загальній картині – йдуть всі.
— Казахстан відомий тим, що в них перед початком сезону прямо на стадіоні проводять жертвопринесення. А тут як?
— Я не потрапив на початок сезону, а сам особливо не розпитував – не знаю, це треба у Артема Барановського запитати.
«Істіклол у Таджикистані – як Шахтар та Динамо в Україні»
— Гаразд, обговорили побутову екзотику. Ну а в плані футбольному – що являє собою чемпіонат Таджикистану? Наскільки великі виїзди?
— Якщо далекий виїзд, то вирушаємо літаком. А так, 2-3 години на автобусі. Але в нас, як таких, і виїздів не було – всі матчі проводилися в Душанбе. Рівень чемпіонату вищий, ніж наша Перша ліга, де я грав, але «плюс» цієї команди, що вона грає в єврокубках. Чемпіон своєї країни грає в азійських єврокубках: там є Ліга Чемпіонів, де грають Халк та Тейшейра, а є Кубок АФК. Це аналог нашої Ліги Європи. У цьому Кубку АФК ми дійшли до фіналу, але, на жаль, програли іракський команді Аль-Кува – 0:1.
— А як щодо чемпіонату? Адже із 2010 року Істіклол жодного разу не випадав із трійки найкращих. Невже настільки не має конкуренції?
— Істіклол у Таджикистані – це аналог наших Шахтаря та Динамо. Звісно, за рівнями гравців, фінансів порівнювати їх не станемо – це різні планети, але щодо статусу в національному чемпіонаті – то це саме так. Проти Істіклола всі грають від оборони. Кожен суперник «паркує автобус» та відбивається. Відібрати очки в Істіклола – це подвиг для місцевих команд. А наше головне завдання – розкрити оборону, яка зазвичай у суперників починається ледве не біля воріт.
— Ви на собі відчули всю специфіку ролі флангового захисника у клубі-гранді? Напевно, оборонятися доводилося навіть менше, ніж атакувати?
— У чемпіонаті, дійсно, наша команда більше часу проводить в атаці. Є у нас гравці, які можуть прийняти м’яч, відкритися під передачу. Тому й мені доводиться грати вперед, комбінувати. Радий, що це все – не за рахунок основної роботи. Оборону Істіклолу, де ми зазвичай граємо поруч з Артемом Барановським, хвалять за надійність – причому, не тільки на внутрішній арені.
— А самому забивати в ворота суперників доводилося?
— Хоча в атаці перебував багато, але забити жодного гола не довелося, на жаль.
— А як Барановський?
— Артем при мені теж не забив жодного. Але на початку виступів за Істіклол він, здається, відзначався голами.
— Які найбільш пам’ятні голи Істіклола за сезон пригадаєте?
— Бували дуже красиві. Філіпінцям вдома забили шикарним ударом здалеку. А от із прикрих назву м’яч, який ми в фіналі Кубка Таджикистану пропустили (я, на жаль, через дискваліфікацію не міг команді допомогти). Худжанд забив нам прямим ударом із кутового! Істіклолу таких голів не щастило проводити…
— До речі, та поразка від Худжанда стала для Істіклолу першою на внутрішній арені за чотири роки (!). Як клуб пережив таку невдачу в фіналі?
— Головне завдання було все ж на чемпіонат – потрібно було виграти золоті медалі, щоб забезпечити собі участь в Кубку АФК. І завдяки нашому виходу до фіналу Кубка АФК ми здобули залікові бали, з котрими через сезон зможемо брати участь у відборі до азійської Ліги Чемпіонів.
А фінал кубка пропускав, крім мене, ще основний воротар, кілька хлопців грали «на уколах», хтось був «на валізах». От і вийшло, що Худжанд був більш бойовитим та мотивованим. І зміг реалізувати обидва своїх 100% моменти, у той час, як Істіклолу просто не пощастило реалізувати жодного із численних шансів. Але нічого – такі матчі також роблять команду сильнішою.
— Відрізняєте суперників один від одного? Хто сильніший, хто кращий за стилем? Які команди чемпіонату запам’яталися найбільше?
— По чемпіонату важко когось виділити. Всі приблизно одного рівня. Єдина команда – Худжанд, яка обіграла нас в Кубку. Вони зайняли друге місце в чемпіонаті і будуть грати відбір на Кубок АФК. Цей колектив більш-менш старається комбінувати.
«Обіграли команду екс-тренера Барселони»
— Найголовніша подія сезону для Істіклолу та всього таджикистанського футболу – вихід вашого клубу в фінал Кубку АФК. А звідки почався ваш шлях до фіналу?
— Групового турніру я не застав, він грався навесні, тобто на початку сезону – я ще був у Сумах. Команда вийшла з групи з першого місця, а я потрапив вже на ігри плей-офф. Першим суперником – у чвертьфіналі – у нас був Церес-Неґрос із Філіппін…
— …І за сумою двох матчів ви обіграли їх 5:1. Розкажіть, як гралося проти цієї команди?
— Дома зіграли добре, вигравши 4:0. У них хороша команда, є легіонери: іспанці, серб та японець, головний тренер також серб – Рісто Відакович, відомий за виступами у Бетісі та збірній Югославії. Церес любить комбінувати, і за володінням м’ячем ми їм, мабуть, і поступилися. Але забили чотири м’ячі, виграли вдома і туди вже їхали зі спокійною душею. На виїзді пропустили в першому таймі, але буквально відразу відігралися. Виїзд був дальнім, летіли за пересадкою в місті Дубаї, після чого в польоті були ще вісім годин. Але, попри це, ми здолали суперника із хорошим статусом. Подумалося: якщо при таких перельотах команда тримає удар, фізично все витримує, то все у нас добре.
— Які паузи у внутрішньому чемпіонаті траплялися у зв’язку з цим?
— Коли грали з філіппінцями, і між іграми у нас було три тижні, у чемпіонаті зіграли лише один матч. Інші ігри переносились на кінець сезону. Там ще й збірні грали, а у нас більше десяти гравців – в збірній Таджикистану.
— Як далі склався шлях вашої команди в Кубку АФК?
— Після Цереса потрапили на команду Бенґалуру з Індії. Також хороша команда, вісім легіонерів із Іспанії. Тренери також іспанці, головний – багаторічний асистент Франка Райкарда у Барселоні, Альберт Рока. Але в цьому турнірі є ліміт – на полі можуть перебувати не більше чотирьох легіонерів. Вони ставили іспанців та одного австралійця. Дома ми, слава Богу, не пропустили і забили один м’яч. Поїхали туди, де зіграли 2:2. В Індію летіли трішки менше, ніж до Філіппін – шість годин з Дубаї. Можливо, були навіть свіжішими під час цього польоту.
— Виїзди, напевно, були досить екзотичними?
— Цікаві виїзди, трішки подивилися світ. В Індії бруднувати, але найбільше вразила їжа – вона у них гостра, м’яко кажучи. Візьмеш ложку – аж сльози котяться.
Але організація турніру була такою, що всі незручності для приїжджої команди максимально нівелювалися. Азійська футбольна конфедерація старається, щоб під час турніру.
— Головний тренер Бенґалуру – багаторічний помічник Франка Райкарда по Барселоні, Альберт Рока, і в нього в команді купа вихованців Барселони, Атлетика. Вони задавали тон у грі?
— Так, у них технічна команда. Бенґалуру сильніше, ніж Церес, і клас виконавців видно відразу. Тон в атаці задає і сильний місцевий гравець Суніл Четрі. Але, як то кажуть, виграє сильніший… Слава Богу, що на їхньому полі нам вдалося забити швидкий м’яч – реалізували пенальті. І тоді в них вже був не такий запал, як спочатку.
— Обидва домашніх матчі Істіклол збирав по 11 тисяч глядачів. У фіналі взагалі було 20. Можна сказати, що у країні був справжній футбольний бум?
— Трішки невірні дані, хоч і офіційні. На фіналі було більше фанатів, ніж міг вмістити центральний стадіон! 20 тисяч було на самій арені, а навколо неї зібралося ще тисяч 5 – тих, хто не потрапив на трибуни, бо не було вільних місць. Піднімаєш голову – а навколо стільки народу, що порожнє сидіння побачити нереально! З філіппінцями також був повний стадіон – він вміщає 16-17 тисяч вболівальників, і все одно частина бажаючих людей також туди не потрапила. Треба не забувати, що стадіон знаходиться за містом, і туди їхати ще хвилин десять…
— Матчі Істіклола Кубку АФК проводилися в таджикистанському місті Гісар. Що це за місто?
— Це не місто, а поселення, як у нас села. Там просто збудували стадіон з сучасним штучним покриттям. Тому що в Душанбе поле для фіналу не підходить. Крім стадіону, за великим рахунком, там немає нічого. Лише природа гарна…
— Клубу з Іраку, Аль-Кува (Ейр-Форс), в фіналі ви програли – 0:1. Що за матч вийшов? Чи були шанси на трофей?
— Шанси завжди є. Але команда суперників виявилася дійсно сильнішою за нас, це треба прийняти. У них також є легіонери пристойного рівня. Міцний колектив. У нас були шанс, але знов-таки, щастить сильнішим. На відміну від суперника, свої шанси ми не реалізували. А суперникам допоміг невеликий рикошет, коли їхній форвард Мохсін бив з лету.
— Публіка аплодувала чи свистіла через програний домашній фінал?
— Всякі люди є, але, думаю, для Істіклолу це дуже вдалий результат. Минулого сезону взагалі з групи в Кубку АФК не вийшли. Якби виграли трофей – це був би взагалі фантастичний момент.
«Зірками себе не почуваємо, автографів не роздаємо…»
— Після континентального успіху довелося в Душанбе пороздавати автографів?
— Та ні, що ви!.. Це, можливо, в Україні після виходу в Лігу Європи ми б прокинулися знаменитими. В Азії, у Таджикистані, все не так. Зірками ми себе не почуваємо, автографів не роздаємо, на вулицях нас особливо не впізнають. Та й в Україні, не певний, чи багато хто знає, що ми із Артемом Барановським до фіналу Кубка Азійської футбольної конфедерації дійшли…
— Президента клубу доводилося бачити?
— Так. Шохрух Саїдзода поєднує роботу в МВС із президентством клубу. Це молодий чоловік, амбіційний та з бажанням щось зробити в футболі, подарувати свято людям. Спонсор клубу – місцевий аеропорт. Тобто, Істіклол – це такий собі соціальний проект, заради того, щоб порадувати вболівальників, підняти престиж спорту.
— Наскільки великі зміни анонсуються в Істіклолі під час зимової перерви?
— Це ще не відомо – всі у відпустках. Президент нам сказав, що завдання – знову вихід в фінал Кубка АФК. Нам треба добре виступити в цьому турнірі, тому що якщо ми не вийдемо хоча б із групи, попрощаємося із мрією про азійську Лігу чемпіонів.
— Перехід із ПФК Суми в Істіклол став для вас кроком вперед, це ясно. У чому виграли передовсім – у фінансах, досвіді, статусі?
— Напевно, у всьому. Це шанс отримати великий міжнародний досвід, поподорожувати, підзаробити. Найголовніша мотивація – покращити свій рівень, прогресувати, здобути нові титули. У Першій лізі України досить цікаво грати, але зараз економічна ситуація не найбільш сприятлива. Я хотів відкрити нову сторінку в своїх виступах.
— До вас в Істіклолі грало кілька українців…
— Спогади про них хороші. Особливо про Петра Ковальчука, який там кілька років провів. Чув, що він далі на Мальдивах грав. Також від Барановського чув, що в Істіклолі працював український лікар Олександр Вохмінцев, але я його не застав.
До речі, я ще раніше не був у статусі легіонера, але зараз відчув, що це таке. Виходиш на поле – і хочеш зіграти якомога більш гідно. Адже коли урочиста атмосфера, повністю заповнений стадіон, міжнародні змагання – якось відразу відчуваєш, що представляєш не лише особисто, а й Україну, наш футбол. Тому радий, що нам із Артемом Барановським вдалося проявити себе у Кубку АФК.
Сподіваюся, цього року трофей вже буде наш!