Що не так з головною спортивною премією України

2 апреля 2017 admin 0 Comments

Кореспондент Sport Arena Олексій Мандзій ділиться враженнями від походу на щорічну церемонію вручення «Герої спортивного року», виділяючи її основні мінуси.

Будь-які церемонії та нагороди створюються з двох різних причин. По-перше, вони повинні заохочувати та стимулювати номінантів для продовження роботи над собою. По-друге, ці премії (церемонії) з часом перетворюються в іміджевий проект, з яким і асоціюють ту чи іншу організацію. Про комерціалізацію церемоній нагородження, як правило, думають уже потім – спершу нікому діла нема до простих людей, адже першочерговим завданням є здобуття ваги у професійному середовищі.

Церемонія вручення «Герої спортивного року» або, як її називають, «Спортивний Оскар» проводилася в Україні уже 11 рік поспіль. За цей час премія під патронатом НОК стала основною спортивною подією країни, яка під одним дахом збирає найпопулярніших та найтитулованіших. Червона доріжка, безліч телевізійних камер, запрошені ведучі – усі ці класичні атрибути стали «своїми» на врученні українського спортивного Оскара.

Однак для того, аби оцінити розмах події, потрібно було обов’язково потрапити всередину: ззовні НСК Олімпійського, де і проходила церемонія вручення, не було жодного відчуття свята. Хіба що неймовірна концентрація дорогих автівок натякала на проведення десь поруч якоїсь крутої події. Не більше того.

Усе, втім, змінювалося у перші ж моменти перебування всередині приміщення НСК – дощова непривітна погода та шум машин перетворилися на приємну музику скрипалів та світло прожекторів. Час неначе зупинився, а увесь зовнішній світ перестав існувати. Залишилися лише ось ця «спортивна Нарнія» у самому серці Києва, вхід у яку був вимощений помпезною червоною доріжкою.

З кожною наступною хвилиною ця думка лише підтверджувалася: Спортивний Оскар нагадує закритий корпоратив крутої компанії, на котрому організатори намагаються сподобатися співробітникам, а співробітники при кожній нагоді дякують начальству.

«Шановні гості, просимо вас займати свої місці. Церемонія розпочнеться уже за п’ять хвилин, в залі відбуватиметься постійна телевізійна зйомка: пересуваючись залом, ви ризикуєте втрапити головою у картинку», – у залі церемонії неодноразово можна було почути Голос, який нагадував гостям, що уже пора займати свої місця у залі. Ніхто, однак, не поспішав: зал НСК був практично порожнім, а більшість гостей з задоволенням спілкувалися між собою у «кулуарах».

Зрештою, з годинним запізненням (якщо не більше) церемонія розпочалася. Уже в той момент стало остаточно зрозуміло: ця премія існує для самих лише спортсменів та впливових діячів, дотичних до спорту. Про комерціалізацію та прибутковість ніхто й не думає, інакше усе відбувалося б чітко за спланованим хронометражем. З кожною наступною хвилиною ця думка лише підтверджувалася: Спортивний Оскар нагадує закритий корпоратив крутої компанії, на котрому організатори намагаються сподобатися співробітникам, а співробітники при кожній нагоді дякують начальству.

Переможці премій практично не вимовляють промов, обмежуючись двома-трьома реченнями, ведучі відтворюють готовий сценарій, намагаючись жартувати (здебільшого невдало) уже написаними жартами, а ту саму статуетку «Оскара» на сцену виносять не ті, хто оголошує переможця, а окремі люди, які спершу передають статуетку анонсерам, а уже ті вручають її переможцям. Безліч зайвих і непотрібних кроків, які не тільки збільшують хронометраж події, але й додають їй абсурду.

Учасники та гості, втім, задоволені. Їм не потрібно нічого більше. Увесь рік вони стараються, захищаючи честь країни, а на такій церемонії – ледь не єдиний день у році – стараються для них, намагаючись догодити їм. У програші залишаються вболівальники, які могли б стати частиною цього дійства, але натомість лише переглядатимуть сюжети та читатимуть імена переможців постфактум.

А можна собі тільки уявити, наскільки б гарно виглядала та ж червона доріжка, якби на неї продавалися квитки, а усі охочі мали змогу сфотографуватися з улюбленими спортсменами. А який ажіотаж існував би, якби церемонію «Герої спортивного року» у прямому ефірі транслювали по загальнонаціональному телеканалу.

Поки, однак, маємо те, що маємо. «Спортивну Нарнію», яка вариться у своєму соку, але не прагне виходити з зони комфорту. Бо для того, аби стати справді цікавою церемонією, яка привертатиме увагу, «Героям спортивного року» доведеться еволюціонувати та підлаштовуватися під правила масового ринку, відходячи від формату «закритого корпоративу». А вихід на широкий ринок, як відомо, це завжди ризик. З іншого боку, спорт – це теж постійний ризик. Тож, пора?